Андрій Постріл Влучно в Ціль

Сьогодні у «Просвіті» за адресою Пушкінська 19, що біля філармонії відкрилась історична виставка, присвячена діяльності ОУН-УПА, з приводу чого «Партія Регіонів» влаштувала акцію протесту за участю молоді та ветеранів ВВВ. При чому ветерани виглядали так, що вони давно вже не розуміють нічого, але бандерівців ще ненавидять, а молоді, здавалось, взагалі увесь цей цирк пофіг, і нарядили вони на себе оту синю хуйню (вибачте, не знаю як воно правильно називається, така штука, схоже на маленьке синє синтетичне пончо із символікою ПР) та узяли прапори далеко не заради якоїсь ідеї. Взагалі (ще раз прошу вибачення), все це дуже сильно заїбало, але невідомо коли припиниться. Зрозуміло, що ветеранам Червоної армії бійці УПА були не до вподоби, але ж пройшло вже більш ніж півсторіччя, невже не похуй? Чому, наприклад, французи та німці, які теж воювали проти один одного, зараз будують єдину сильну державу, а ми займаємося бозна чим? Червона армія воювала за СРСР, УПА воювали заради України, з’являється питання, чи ми зараз живемо у СРСР? Чи хтось хоче знов жити у СРСР? Нахуй, це ось туди ~> .

Ну добре, хтось там колись з кимось воював, але це було три покоління тому, і всі оті гопніки молоді люди у пончо не знають навіть хто такий Ленін, не то що Бандера, так яка різниця? Якщо комусь цікаво – хай йде на виставку, якщо ні - на футбол. Навіщо оці всі акції? Кожен б’ється за владу, тому влаштовують усякі провокації, хто яки може. Використовують все що можливо – голодомор, УПА, мовне та релігійне питання та ін. Все, що може торкнути душу затурканого українця де б він не жив – на заході чи на сході, уживаються усі заходи, грають на усіх клавішах людської душі, аби скориставшись тупістю на необізнаністю та захапати ще більше влади, заробити ще більше грошей, урвати ще трохи у конкурента, який, у свою чергу, робить теж саме.

Крім журналістів, представників «ПР» та «КПУ», молоді з прапорами, ветеранів, перехожих, та ментів, там ще була дуже цікава групка молодих людей. Начебто вони були не причому офіціально, але займались підтриманням порядку. Я заговорив з одним з них, він швидко перевів розмову на українську мову. А мені що – мені пофіг якою мовою розмовляти, тим більш якщо людина не місцева, чому б ні, це приваблює людину коли можеш спілкуватись її рідною мовою. Так ось що дивно, що ніякі вони не приїжджі, але такі собі «свідомі» одесити з партії «Свобода». Зрозуміло, що сама ця виставка не культурна подія, а теж політична акція, тільки з іншого боку. Але без блискучої реклами з боку «Партії Регіонів» вона була б менш помітною.

І вона співанками косичила їх розлучення, Їй було жалко, що надовго перервуться
їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву
головку, стиха співала йому над вухом:
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
-- Ізгадаєш?
-- Ізгадаю, Марічко.
-- Нічьо! -- потішала вона його.-- Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити.
Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай...
Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно,
де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка
над полонинков -- тоту бачить Іванко...
Тільки співати залишу....
-- Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.
Але вона тільки сумно головою хитала.
Співаночки мої милі,
Де я вас подію?
Хіба я вас, співаночки,
Горами посію, --
стиха обізвалась до нього Марічка.
Гой ви мете, співаночки,
Горами співати,
Я си буду, молоденька,
Сльозами вмивати.
Марічка зітхнула і ще сумніше додала:
Ой як буде добра доля,
Я вас позбираю,
А як буде лиха доля,
Я вас занехаю...
-- Отак і мені... Може, і занехаю...
Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори
співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять
потоки і виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов
позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...

Сьогодні біля МакДоналдзу на Привозальній площі побачив монумент, скоріше за все, він там вже давно, але я просто не звертав на нього увагу. На камені напис наступного змісту у досить нейтральній форми:

«Тут в районі вокзалу в січні 1918 року в жорстоких боях за Владу Рад повсталими робітниками та солдатами були розгромлені війська Центральної Ради».

Читаючи це, з одного боку шкода бійців ЦР, що боролись за Україну, державу у який ми зараз живимо. Вони поклали своє життя заради ідеї її незалежності та соборності. Але з іншого боку, війська ЦР тут в Одесі були прибічниками боягузливої та необачливої буржуазної влади, крім того вони були прибульцями, у той час як одеські робітники воювали за ідеї рівності, відстоювали свої інтереси та надії на світле майбутнє на своїй землі. Отака вона Громадянська війна, у якій немає ані переможців, ані переможених. Відразу згадується «Подвійне коло» Яновського, де брати вбивали один одного, проливали рідну кров заради своїх ефемерних ідеалів.

Ще згадв Толстого та його "Записки князя Нехлюдова", дуже цікава думка: «Ежели бы только человек выучился не судить и не мыслить резко и положительно и не давать ответы на вопросы, данные ему только для того, чтобы они вечно оставались вопросами! Ежели бы только он понял, что всякая мысль и ложна и справедлива! Ложна односторонностью, по невозможности человека обнять всей истины, и справедлива по выражению одной стороны человеческих стремлений. Сделали себе подразделения в этом вечном движущемся, бесконечном, бесконечно-перемешанном хаосе добра и зла, провели воображаемые черты по этому морю и ждут, что море так и разделится.»

Дорогий друже! З мого скромного судження у це "сообщество" пише дуже незначна лічба людей з одеситів хоча б у третьому поколінню. Звідсі й роздратування, бо нестерпно їм про себе чути, що фатальні зміни в Одесі - наслідок перебування тут їхніх родин. Батьки отих "одеситів" їхали у 40-50-их роках минулого сторіччя у "ту саму Одесу" з тим самим слинним колоритом, але вже по приїзді зауважили, що той одеський колорит є для них нестерпним. Скільки ж я свого часу мав проблем з шкільними вчительками, які переїхали до Одеси разом з чоловіками-офіцерами зі Стерлитомаку, Пензи, Сіміпалатінска, тощо... Скільки ж було з їх сторони боротьби з "одесскими шуточками", скільки було відвертого антісемитизму, ненависті до одеської говірки з (цитую вчительку початкових класів) "жидовскими викручіваніями".
Сільскі люди, яки переїжджали до Одеси, ніякої проблеми не створювали, якщо не пхалися (а таки ж пхалися!) у партійно-профсоюзну еліту. Проблему створювали родини відставників з радянської армії, яки призвичаялися до кочового життя по "бєскрайнім просторам Розсії". Одеса з її елегантною архитектурною та ментальною еклектикою була для них не сприйнятна - і вони руйнували її, доводячи до стану звичайного віськового містечка або "лагеря". Бо не СРСР, але "військові містечка" були Батьківщиною їх "аракчеївсько-потьомкінських" нащадків.
Тепер внуки отих пеереселенців вважають себе "одеситами", бо вже за немаленькі гроші поховали батьків на Другому цвинтарі - зайво, що при тому похованні були знесені якісь забуті надгробки з гербами та неросійськими прізвищами!
У дев'яностих роках то переселення стало фатальним та підкріплювалось емігарцією, бо одеситам стало нестерпно у місті, яке поволі ставало чужим і більш Одеси можно було вдшукати на Брайтоні.
Саме від того часу на фасадах будинків слинного одеського вишуканого модерну з'явилися замість балконів собачі буди з пластикової вагонки. Обличчя міста було спотворено, начебто заліплено шматками платиря! Зникли моряки й моряцьки родини, а разом з тим у місті вкорінилася клавстрофобія та ненависть до інших, вкоренився антісемитизм, антиормянизм, анти... - а у нових поколіннях почав проростати найгіршого гатунку провінціальний розсійський шовінізм, люмпенський расизм та пролетарсько-прапорщицький націзм.
Проце завершується. Треба тільки до кінця знести старе місто під претекстом "повишенія етажності" і на його місті побудувати злиденну подобу думбайських курортів. І марно сподіватися, що одесити повернуться та "повикупують своє"! Одеське своє безжалісно знесено навподобі двух-трьохповерхових архитектурних шедеврів Лідерсовського бульвару та прилягаючих до нього провулків. навіть якщо нащадки графів бенкендорфів або баронів Корф повернуться, щоби викупити СВОЄ - а їхнього вже нема! Замість їхнього приватного та елегантного побудовані велетенськи монстри від яких все одно тхне казармою та "віськовим містечком".

Одеси нема.

Вперше я потрапив на Поскот десь у 98му, хоч народився та завжди жив у Одесі, і ця мандрівка була для мене шоком. Ось як це було. Ми з другом тоді шукали клуб Queen, де проходила брейкірська вечірка, але зовсім не ориєнтувались у місцевому просторі. Тож ми були змушені питати людей. То була Одесса, теж саме місто у котрому я виріс, але воно було скрізь іншим. Але мене здивували не висотки, їх було багато на Черьомушках, були вони й на Молдаванці. Мене здивували люди. В Одессі завжди було дуже легко знайти будь-що, і якщо ти не знаєш як туди дістатись, то «язик до Києва доведе». Увесь колишній СРСР знає, що одессити дуже привітний народ, вони легко йдуть на контакт, з ними приємно спілкуватись. Саме серед таких людей пройшло моє дитинство, і саме з такою думкою про своїх земляців я жив. Але тоді я зустрів масу зовсім не контактних, якихсь сірих, неохайних людей. Відтоді багато що змінилось, тепер я часто буваю на Поскоті та маю там купу друзів. Все з тих часів змішалось, а я давно забув про те своє вражзення. Але пригадав вчора, коли гуляв по центру та спілкувался із перехожими. Той далекий день 98го року зїявився перед очами, бо я побащив, що уся ця сірість зараз захопила Одессу, немов вірус грипу. Це відчувається не так гостро, як тоді, але це так. Неможно сказати, що зараз тяжки часи, у повоєнному місті було набагато складніше. Але вони, прості одесити тих часів, такі як моя бабуся, наприклад, були яскравими, хоч і звичанісінкими собі людьми. Скажіть, будьласка, товарищі, що це стає з нашим «містом, яке ми бачимо уві сні»?

его сиятельство граф эдвард великий наш градостроитель
«под крышей» мирового сионизма беспределотворитель
имеющий даже хоть и крошечный
но штурмовой отряд
состоящий из в детстве хорошеньких
и милых ребят

так вот граф эдвард однажды
захотел построить намного больше чем смог
для утоления своей жажды
тогда ему даже резидент-президент не помог

встал народ на защиту своих прав
потому что народ прав а эдвард не прав
и вилами прокололи пиявке грудь
потекла кровь изо рта таращил глаза не мог вздохнуть

«служил граф эдвард мамоне
все ему было мало а теперь слишком»
с баллона красной краской на его могилы бетоне
напишет какой-то одесский мальчишка

втянет парень зеленую массу из носа глубин
плюнет смачно и плюнут все как один
чубаевки фонтана курсак мельниц обоих
и прочих районов гойи презренные радостно взвоют

Расстрел

Когда расстреляли Гурвица
В пятом часу утра -
Проснулась одесская улица
И прошептала: пора!

И всё нехорошее, грязное
Омылось дождем зеленым,
И не бабло заразное,
А дождь зашуршал по склонам.

(putana88)

Пьяный Мажор

Когда Мажор, от водки ошалевший,
Проносится по встречной двести двацать,
Сверни, нищеброд, на обочину, тебе
надлежит трепетать и бояцца!

(extravagantza)

снос домов в районе "чубаевка"

когда сносили дома на чубаевке,
гурвиц курил сигары и пил абсент.
спасибо народу за сказанное
демократическое "нет"!

(grape_lora)

"понаехавшие"

периферийный люд понаехавший,
трудяги окраин страны,
трудитесь на славу Родины,
в макдональдсах мойте полы,

метите мётлами улицы,
путанами дружно в ряд!
обслуживайте, угождайте,
чтобы белый человек был вам рад!

(extravagantza)

Негоже смущаться!
У нас же всё просто.
В дерьме пускай тонет
Приезжая короста

(renegadson)

Когда утонула Пересыпь
Со склонов катилась весна
Гурвиц жрал эль и дюшесы
Народ тонул в куче дерьма

(koji_ajimofu)

Шановне панство! Останнім часом мене не залишає думка про те, що нашою з вами свідомістю керують інші люди, яким вігідно тримати народ у інформаційному рабстві, бо з цього вони мають реальні переваги. Ось наприклад, в Одесі, так як і в багатьох інших містах України квитне невід’ємна від влади корупція, судова система скрізь продажна, панує житловий кризис, на якому заробляє мільйони банківська система, доречі, теж невід’ємна від корупційної влади, все продається та все купується та ін. При цьому, преса постійно повідомляє про числені порушення, нам постійно говорять, что влада обкрадає нас – громаду. Порушення ці інколи перетинають усі розумні межі, але ми мовчимо, робимо вигляд, що нас це не торкається, чи торкається але не дуже, що нам це не цікаво, або, що гірше за все, важаємо, що ми не можемо нічого змінити. Але ж це брехня! Брехня про те, що ми безсилі нам утирають зверху! Наприклад, увізмемо Мартіна Лютера Кінга, хто зараз хоче бути таким як він? Хто взагалі важає, що боротися за громадськи права – це геройство? Чи взагалі нормальна річ? Їх, усіх цих героїв, доречі, справжніх, дуже зручно забули та підмінили їх ідеологію на таке цікаве лайно, що нам усім стало не до громадських прав та нашіх кровних свобод, і все це ми з радістю залишили за нецікавістю. Ми залишили, а вони ні. Скажіть будь ласка, друзі, чи є ще в Одесі люди, яки дійсно хочуть змінити цю ситуацію та готові пожертвувати чимось, хоч й малим, наприклад, не посидіти біля ТВ та не пограти на комп’ютері пару годин на тиждень? Чи є, взагалі, ще у когось жага до боротьби за краще майбутнє? Я не кажу про боротьбу за жовтих, червоних, чи зелених, чи проти них, а тільки за наші суспільні права, боротьбу не заради грошей, понту чи свого рейтингу, але на результат. Дякую за будь-яку відповідь.

Коментарі заховані, як і в усьому журнлі.

P.S. Доречі, я одесит та не належу до жодних політичних структур.

Звичайно, дивитись стоячи:)

Я в контакті

Просто цікаво. Ні, не просто. Але цікаво. Я божевільний як Місті Мері Уїлмот, тільки не малюю. Чиати усім crazzy!

.............

Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
хапа за руку втомлене дівча,
і вже вони – аж дня не вистача –
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.

***********

І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.

Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував скло в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав - поцілував її, і ми, швидко пішли разом вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Гриміло, видко було й блискавку.
- Скоріш, а то дощ піде! - гукнув я.
Ми сіли в машину, і зараз же перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на поганому брукові. Все було якимсь чудесним, бо на кожній вибоїні я відчував Пат. Все було чудесне: дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був чудовий настрій - якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп'янієш, а тоді перебореш своє сп'яніння. Зніяковілість зникла, ніч була сповнена глибокої сили і блиску, не було ніякої небезпеки, ніякої фальші.
Дощ почався саме тоді, коли ми виходили з машини. Поки я платив, брук був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не підійшли до дверей, як він почорнів і бризкав сріблом - так уже лила на нього вода. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Гроза була саме над містом. Грім гуркотів безперервно.
- Тепер тут хоч кричи - ніхто не почує! - гукнув я до Пат.
Вікно полум'яніло. Чорні силуети дерев на цвинтарі вирізнялися на якусь секунду на фоні сліпучосинього неба, а тоді з тріском враз зникали в ночі; на мить промайнула серед ночі й пітьми гнучка постать Пат, освітлена фосфоричним блиском шибок. Я обняв її за плечі; вона притулилась до мене; я відчув її уста, її віддих, думки мої шугнули кудись геть...

Коли читаєшь щось справжнє, дуже боляче за вітчизняну літературу. Всі ці "культові письменники" починають тхнути мов застовуючи прийоми самооборони тхори. Беееееееееееее

Світає. Дивлюся вдалечінь, із висоти пагорба на долину. Але бачу тільки імлу. Сіро. Ранкові сутінки. Гори сплять, дерева у дрімоті — спокійні й всуціль у собі. Зате галасують птахи. Прислухаюся до їх щебету, і мій слух магічно розлітається: я чую все в радіусі багатьох кілометрів. На світанку ліси — велетенські павільйони пташиного співу. Цвірінчать горобці. Пощикує чикалка. Торохтить дятел. Каркає ворона. У ранковий час птахи дуже активні. Ще раз вони оживуть так само вже у надвечір'ї — перед сутінками.

Від спання у синтетичному мішку я спітнілий і липкий. Ранковий бриз влітає під гольф і створює оману, буцім надворі зимно. Це облуда, якщо її негайно не розвіяти, можна цілий день кутатись у светр і навіть не запідозрити, що температура повітря в тіні плюс двадцять п'ять.

Я повільно скидаю з себе светр, повстяну сорочку, але відчуваю, що мені муляють шлейки комбінезона, хоча не пригадую, щоби лягав спати у комбінезоні. На пару секунд мене охоплює клаустрофобія, коли я пробую зняти ще один светр через голову, голова вже пролазить крізь горловину, але панічно застрягають руки, і я одна за одною скидаю себе купу шмат, одна за одною, одна за одною, поки врешті вольовим зусиллям не припиняю цього... і, мов уві сні, бачу себе вже роздягнутим догола. Точніше, по пояс. Я роззираюся, шукаючи, куди поділися мої лахи. Яскраве вранішнє світло здається надто густим.

Скидаю вогкі шкарпетки і походжаю по мокрій траві. Поки роса приводить мене до тями, намацую м'яту пачку папірос і на автоматі закурюю. Мимоволі пригадується, ніби щойно я пережив доволі сильний стан дискомфорту, навіть паніку, але думки якісь настільки незвичні, що я просто дозволяю увазі прослизати між речами, як прирученій змії.

Небо у сріблястій імлі — виглядає на погоду.

Сідаю біля вчорашнього багаття. Попіл ще випромінює тепло. Кладу пару сухих і не надто тонких патиків.

За якийсь час дрова починають диміти.

Сонце вже піднялося, але гора заступає його. Верхівки крон із густо-зелених змінюються на золото.

Докладаю ще пару гілляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору.

Намети всі сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають ілюзії: раз видається, наче звуки далеко внизу, а раз — наче прямо під вухом.

Хвилин за двадцять із долини з'являються вівці та чабан. За чабаном біжить дрібний песик, безпородний, але із зухвало закрученим хвостом.

Поки нема спеки, вирішую полізти на гору. Взуваюся й вирушаю у східному напрямку — догори, по схилу хребта.

Читати

Зрадники вони чи ні - багато людей вже дістає цим питанням. Вони були люди, такі самі як ми зараз, зі своїми сподіваннями та помилками. Вони ненавиділи Радянську Владу - цей тоталітрарний тотально знащуючий волю режим, так само як багато інших ненавиділи тоталітарну владу нацистів. Вони боролись за свободу, хоч і не боці переможців. Чи маємо право ми звинувачивати їх? Про мертвих або добре, або нічого.

1. У ніч перед Івана Купала дівчини пускають по воді вінки із свічками з лопухів та богородицької трави. Якщо вінок тоне відразу, то коханий розлюбив. У кого довше пропливе – той буде найщасливіший, а у кого свічка довго буде горіти – той буди довше усіх жити.
2. На поріг кладуть кропиву, щоб захиститися від відм, у цей час вони особливо небезпечні.
3. На мураших кучах у цю ніч можна зібрати масло, яке важається цілющим від багатьох хвороб.
4. Рослини та тварини у цю ночь можуть спілкуватись, дерева переходити з місця на місце.
5. Якщо у цей день перелізти 12 городів – будь яке бажання здійсниться.

N.B. Івана Купала корекніше святкувати 24 червня, у деяких місцях, доречі, так і роблять. Пов'язано це, у першу чергу з астрономією, бо реальний час не залежить від нашого календарю, а прив'язан до Сонця та зірок.