Андрій Постріл Влучно в Ціль

Продают пополнение счета по 30 грн. за 31, при этом на чеке написано, что комиссия =0. Кто жульничает, продавец или сам господин Бойтко? (куплено на ул. Лейтенанта Шмидта угол Пантелемоновской, Одесса)

На одеському телеканалі АТВ пролунав репортаж про зміну дати Дня захисника батьківщини з 23 лютого – дня утворення червоної армії на 29 січня – день бою під Крутами. У сюжеті з екрана телевізора було заявлено, що бій під Крутами вели не патріоти України проти червоноармійців, а студенти, яких були змушені піти на фронт, бо інакше би їх вилучили з університету. Що примусили їх ніхто інший як якась купка націоналістів, майже інтриганів, які самі-собі проголосили Українську Народну Республіку. Що дані про кількість смертей дуже перебільшені. В Одесі, як і в інших російськомовних регіонах України, мають місце деякі антиукраїнські настрої, що, безумовно, викликано бездарною політикою українізації, яка проводиться останні 17 років, але цією заявою, журналісти телеканала, здається, перейшли усі межи. Добре освічені громадяни, певно, розуміють, що це провокація, яка прикривається гаслом «відновлення справедливості та відкриття очей на історичну дійсність». Але дуже велика кількість людей усмоктує подібну інформацію, яка легко сприймається під загальними антиукраїнськими настроями.
АТВ – дуже популярний в Одесі телеканал, відомий своїм якісним змістом, у який постійно вплітаються вигідні господарю телеканала політичні провокації. Канал належить депутату міської ради Ігорю Маркову - лідеру партії «Родіна», яка веде пропаганду проросійської позиції.
Все це нагадує життя під інформаційним ковпаком, описаним у романі братів Стругацьких «Залюднений острів» та у нещодавно знятому Федором Бондарчуком однойменному популярному фільмі. І не має значення хто його використовує – жовті, сині чи червоні, – такі маніпуляції однозначно не є гуманними у відношенні до людства.

Сегодня утром пошел в душ и начал напевать там: «Есть город, который я вижу во сне». Выхожу, а мама говорит, что ехала недавно в маршрутке и слышала диалог двух стариков. Один говорит:
- Я не из Одессы, вообще я из Сибири…
А второй:
- А я родился в Одессе, но так случилось, что всю жизнь меня носило по миру. Вот только на старости лет снова попал сюда. И где бы я не жил – везде я был в гостях, а тут я дома.

Манифест среднего класса Украины

Смотрел вчера одесское телевидение и мягко сказать возмутился. О названии канала умолчу. Речь шла о небезызвестной общественной организации «Товарищ». ( Read more... )

Взагалі-то він мені теж не подобається, але так набагато краще. Трохи погрався з іміджем головного хулігана країни.




Мама любить тата, тато любить маму,
Мене ніхто не любить – тому мені погано!
Мама любить тата, тато любить маму,
Мене ніхто не любить – стану хуліганом!

А хулі-хулі-хулі-хулі-хулі-хулігани!

Тартак - Хулігани

вона йому каже – любий пішли на танці
у цей гарний клуб, що на пляжі, який чорний від чорноморської ночі
де яскравість каміння затьмарює розум та вічі
де всі такі гарні, засмаглі, веселі як з обкладинки космо
або до боулінгу - це ж так цікаво
кулі великі та круглі як наша планета летюча у космос
можна штовхати доки не зійде інша велика червона
і не зробить той чорний пляж синім та жовтим
наче ті кольори що висять у тебе в квартирі над ліжком
на якому так пристрасно ти кохав мене того ранку
а може підемо до того класного бару
де сидять всі ці хлопці з Європи та янкі
там готують чудові пресмачні коктейлі
розмовляти я буду прекрасно англійською мовою
на яку з дитинства батьки мої тратили купу зелених
а потім підемо до тебе у те саме ліжко
і під прапором схожим на пляж в ясний день ти мене покохаєш

Сьогодні у «Просвіті» за адресою Пушкінська 19, що біля філармонії відкрилась історична виставка, присвячена діяльності ОУН-УПА, з приводу чого «Партія Регіонів» влаштувала акцію протесту за участю молоді та ветеранів ВВВ. При чому ветерани виглядали так, що вони давно вже не розуміють нічого, але бандерівців ще ненавидять, а молоді, здавалось, взагалі увесь цей цирк пофіг, і нарядили вони на себе оту синю хуйню (вибачте, не знаю як воно правильно називається, така штука, схоже на маленьке синє синтетичне пончо із символікою ПР) та узяли прапори далеко не заради якоїсь ідеї. Взагалі (ще раз прошу вибачення), все це дуже сильно заїбало, але невідомо коли припиниться. Зрозуміло, що ветеранам Червоної армії бійці УПА були не до вподоби, але ж пройшло вже більш ніж півсторіччя, невже не похуй? Чому, наприклад, французи та німці, які теж воювали проти один одного, зараз будують єдину сильну державу, а ми займаємося бозна чим? Червона армія воювала за СРСР, УПА воювали заради України, з’являється питання, чи ми зараз живемо у СРСР? Чи хтось хоче знов жити у СРСР? Нахуй, це ось туди ~> .

Ну добре, хтось там колись з кимось воював, але це було три покоління тому, і всі оті гопніки молоді люди у пончо не знають навіть хто такий Ленін, не то що Бандера, так яка різниця? Якщо комусь цікаво – хай йде на виставку, якщо ні - на футбол. Навіщо оці всі акції? Кожен б’ється за владу, тому влаштовують усякі провокації, хто яки може. Використовують все що можливо – голодомор, УПА, мовне та релігійне питання та ін. Все, що може торкнути душу затурканого українця де б він не жив – на заході чи на сході, уживаються усі заходи, грають на усіх клавішах людської душі, аби скориставшись тупістю на необізнаністю та захапати ще більше влади, заробити ще більше грошей, урвати ще трохи у конкурента, який, у свою чергу, робить теж саме.

Крім журналістів, представників «ПР» та «КПУ», молоді з прапорами, ветеранів, перехожих, та ментів, там ще була дуже цікава групка молодих людей. Начебто вони були не причому офіціально, але займались підтриманням порядку. Я заговорив з одним з них, він швидко перевів розмову на українську мову. А мені що – мені пофіг якою мовою розмовляти, тим більш якщо людина не місцева, чому б ні, це приваблює людину коли можеш спілкуватись її рідною мовою. Так ось що дивно, що ніякі вони не приїжджі, але такі собі «свідомі» одесити з партії «Свобода». Зрозуміло, що сама ця виставка не культурна подія, а теж політична акція, тільки з іншого боку. Але без блискучої реклами з боку «Партії Регіонів» вона була б менш помітною.

І вона співанками косичила їх розлучення, Їй було жалко, що надовго перервуться
їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву
головку, стиха співала йому над вухом:
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
-- Ізгадаєш?
-- Ізгадаю, Марічко.
-- Нічьо! -- потішала вона його.-- Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити.
Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай...
Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно,
де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка
над полонинков -- тоту бачить Іванко...
Тільки співати залишу....
-- Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.
Але вона тільки сумно головою хитала.
Співаночки мої милі,
Де я вас подію?
Хіба я вас, співаночки,
Горами посію, --
стиха обізвалась до нього Марічка.
Гой ви мете, співаночки,
Горами співати,
Я си буду, молоденька,
Сльозами вмивати.
Марічка зітхнула і ще сумніше додала:
Ой як буде добра доля,
Я вас позбираю,
А як буде лиха доля,
Я вас занехаю...
-- Отак і мені... Може, і занехаю...
Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори
співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять
потоки і виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов
позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...

Сьогодні біля МакДоналдзу на Привозальній площі побачив монумент, скоріше за все, він там вже давно, але я просто не звертав на нього увагу. На камені напис наступного змісту у досить нейтральній форми:

«Тут в районі вокзалу в січні 1918 року в жорстоких боях за Владу Рад повсталими робітниками та солдатами були розгромлені війська Центральної Ради».

Читаючи це, з одного боку шкода бійців ЦР, що боролись за Україну, державу у який ми зараз живимо. Вони поклали своє життя заради ідеї її незалежності та соборності. Але з іншого боку, війська ЦР тут в Одесі були прибічниками боягузливої та необачливої буржуазної влади, крім того вони були прибульцями, у той час як одеські робітники воювали за ідеї рівності, відстоювали свої інтереси та надії на світле майбутнє на своїй землі. Отака вона Громадянська війна, у якій немає ані переможців, ані переможених. Відразу згадується «Подвійне коло» Яновського, де брати вбивали один одного, проливали рідну кров заради своїх ефемерних ідеалів.

Ще згадв Толстого та його "Записки князя Нехлюдова", дуже цікава думка: «Ежели бы только человек выучился не судить и не мыслить резко и положительно и не давать ответы на вопросы, данные ему только для того, чтобы они вечно оставались вопросами! Ежели бы только он понял, что всякая мысль и ложна и справедлива! Ложна односторонностью, по невозможности человека обнять всей истины, и справедлива по выражению одной стороны человеческих стремлений. Сделали себе подразделения в этом вечном движущемся, бесконечном, бесконечно-перемешанном хаосе добра и зла, провели воображаемые черты по этому морю и ждут, что море так и разделится.»

Дорогий друже! З мого скромного судження у це "сообщество" пише дуже незначна лічба людей з одеситів хоча б у третьому поколінню. Звідсі й роздратування, бо нестерпно їм про себе чути, що фатальні зміни в Одесі - наслідок перебування тут їхніх родин. Батьки отих "одеситів" їхали у 40-50-их роках минулого сторіччя у "ту саму Одесу" з тим самим слинним колоритом, але вже по приїзді зауважили, що той одеський колорит є для них нестерпним. Скільки ж я свого часу мав проблем з шкільними вчительками, які переїхали до Одеси разом з чоловіками-офіцерами зі Стерлитомаку, Пензи, Сіміпалатінска, тощо... Скільки ж було з їх сторони боротьби з "одесскими шуточками", скільки було відвертого антісемитизму, ненависті до одеської говірки з (цитую вчительку початкових класів) "жидовскими викручіваніями".
Сільскі люди, яки переїжджали до Одеси, ніякої проблеми не створювали, якщо не пхалися (а таки ж пхалися!) у партійно-профсоюзну еліту. Проблему створювали родини відставників з радянської армії, яки призвичаялися до кочового життя по "бєскрайнім просторам Розсії". Одеса з її елегантною архитектурною та ментальною еклектикою була для них не сприйнятна - і вони руйнували її, доводячи до стану звичайного віськового містечка або "лагеря". Бо не СРСР, але "військові містечка" були Батьківщиною їх "аракчеївсько-потьомкінських" нащадків.
Тепер внуки отих пеереселенців вважають себе "одеситами", бо вже за немаленькі гроші поховали батьків на Другому цвинтарі - зайво, що при тому похованні були знесені якісь забуті надгробки з гербами та неросійськими прізвищами!
У дев'яностих роках то переселення стало фатальним та підкріплювалось емігарцією, бо одеситам стало нестерпно у місті, яке поволі ставало чужим і більш Одеси можно було вдшукати на Брайтоні.
Саме від того часу на фасадах будинків слинного одеського вишуканого модерну з'явилися замість балконів собачі буди з пластикової вагонки. Обличчя міста було спотворено, начебто заліплено шматками платиря! Зникли моряки й моряцьки родини, а разом з тим у місті вкорінилася клавстрофобія та ненависть до інших, вкоренився антісемитизм, антиормянизм, анти... - а у нових поколіннях почав проростати найгіршого гатунку провінціальний розсійський шовінізм, люмпенський расизм та пролетарсько-прапорщицький націзм.
Проце завершується. Треба тільки до кінця знести старе місто під претекстом "повишенія етажності" і на його місті побудувати злиденну подобу думбайських курортів. І марно сподіватися, що одесити повернуться та "повикупують своє"! Одеське своє безжалісно знесено навподобі двух-трьохповерхових архитектурних шедеврів Лідерсовського бульвару та прилягаючих до нього провулків. навіть якщо нащадки графів бенкендорфів або баронів Корф повернуться, щоби викупити СВОЄ - а їхнього вже нема! Замість їхнього приватного та елегантного побудовані велетенськи монстри від яких все одно тхне казармою та "віськовим містечком".

Одеси нема.

Вперше я потрапив на Поскот десь у 98му, хоч народився та завжди жив у Одесі, і ця мандрівка була для мене шоком. Ось як це було. Ми з другом тоді шукали клуб Queen, де проходила брейкірська вечірка, але зовсім не ориєнтувались у місцевому просторі. Тож ми були змушені питати людей. То була Одесса, теж саме місто у котрому я виріс, але воно було скрізь іншим. Але мене здивували не висотки, їх було багато на Черьомушках, були вони й на Молдаванці. Мене здивували люди. В Одессі завжди було дуже легко знайти будь-що, і якщо ти не знаєш як туди дістатись, то «язик до Києва доведе». Увесь колишній СРСР знає, що одессити дуже привітний народ, вони легко йдуть на контакт, з ними приємно спілкуватись. Саме серед таких людей пройшло моє дитинство, і саме з такою думкою про своїх земляців я жив. Але тоді я зустрів масу зовсім не контактних, якихсь сірих, неохайних людей. Відтоді багато що змінилось, тепер я часто буваю на Поскоті та маю там купу друзів. Все з тих часів змішалось, а я давно забув про те своє вражзення. Але пригадав вчора, коли гуляв по центру та спілкувался із перехожими. Той далекий день 98го року зїявився перед очами, бо я побащив, що уся ця сірість зараз захопила Одессу, немов вірус грипу. Це відчувається не так гостро, як тоді, але це так. Неможно сказати, що зараз тяжки часи, у повоєнному місті було набагато складніше. Але вони, прості одесити тих часів, такі як моя бабуся, наприклад, були яскравими, хоч і звичанісінкими собі людьми. Скажіть, будьласка, товарищі, що це стає з нашим «містом, яке ми бачимо уві сні»?